Світ надзвичайно широкий Має укладисті далі Від того і перші кроки ...Майже завжди невдалі Безпомічні вірші перші Нещасне перше кохання Немає ніяких звершень А тільки одні поривання А потім проходять роки З’являється стримана сила Поглянеш – а перші кроки Вже й пилом давно притрусило І смішно тобі, й сердито І ти забуваєш часто Для того щоб добре ходити Раз десять треба упасти Навшпиньки повертаюся в ті дні Вони, як сонце, сходять у мені Там є наш дім і обрій твоїх рук Навшпиньки повертаюся в ті дні Вони, як сонце, сходять у мені Там є наш дім і обрій твоїх рук А й правда, крилатим ґрунту не треба Землі немає, то буде небо Немає поля, то буде воля Немає пари, то будуть хмари В цьому, напевно, правда пташина А як же людина? А що ж людина? Живе на землі. Сама не літає А крила має. А крила має! Вони, ті крила, не з пуху-пір’я А з правди, чесноти і довір’я У кого – з вірності у коханні У кого – з вічного поривання У кого – з щирості до роботи У кого – з щедрості на турботи У кого – з пісні, або з надії Або з поезії, або з мрії У кого – з вірності у коханні У кого – з вічного поривання У кого – з щирості до роботи У кого – з щедрості на турботи У кого – з пісні, або з надії Або з поезії, або з мрії Людина нібито не літає А крила має. А крила має! Навшпиньки повертаюся в ті дні Вони, як сонце, сходять у мені Там є наш дім і обрій твоїх рук Навшпиньки повертаюся в ті дні Вони, як сонце, сходять у мені Там є наш дім і обрій твоїх рук Піднімає джміль фіранку Каже: — Доброго вам ранку! Як вам, бджілко, ночувалось? Чи дощу не почувалось? Виглядає бджілка з хатки У дзвіночку добре спатки Цей дзвіночок — як намет Тільки дощ — як кулемет